Проблемні аспекти моменту виникнення цивільно-правових зобов’язань за договором позики

Договір позики доволі поширений у сучасному світі. Його виникнення ще за часів Риму (mutuum) та збереження в українському законодавстві нині свідчить про ефективність інституту. Водночас, в процесі реалізації відповідних відносин на практиці з’являються спірні питання, одним з яких є визначення моменту виникнення зобов’язань.

Істотні умови

Позикові відносини розглядаються як різновид цивільно-правових грошових зобов'язань, що виникають на підставі спеціального договору позики або оформлюються іншими правовими формами кредитних відносин, які виступають підставами виникнення позикових зобов'язань.

Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу за договором позики одна сторона передає у власність іншій кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За загальним правилом договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Зокрема про це свідчить положення ч.1 ст. 638 ЦК.

Теорія договірного права виходить з того що істотною умовою договору позики є його предмет, яким можуть бути гроші або інші речі, визначені родовими ознаками. Причому позичальник, отримавши кошти, зобов'язаний повернути таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду такої самої якості. Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце правовідносини купівлі-продажу.

Підписане не означає виконане

Момент виникнення права власності на предмет за договором позики залежить від того, що саме передається позичальникові. Право власності на готівкові кошти виникає у позичальника в момент їх фактичної передачі. В разі безготівкових розрахунків воно виникає з моменту зарахування коштів на рахунок позичальника. Якщо предметом є речі, право власності виникає в момент фактичної передачі.

Саме тому ч.2 ст.1046 ЦК встановлює, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Наведене відповідає правовій природі реального договору, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 640 ЦК.

Так, відповідно до цієї правової норми для укладення договору необхідно передання майна або вчинення іншої дії, яка свідчить про перехід права власності на річ. При цьому, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії. Отже, договір позики є реальним з усіма притаманними таким договорам речовими ознаками. Звідси висновок: права і обов’язки сторін за договором позики не можуть виникнути до моменту реального його виконання, тобто до моменту передачі грошей або інших речей визначених родовими ознаками.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошової суми позичальнику.

Форма договору позики регламентована ст. 1047 ЦК, відповідно до ч.1 якої  договір укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Також згідно з ч. 2 цієї статті на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судова практика

Цієї позиції безспірно слідує судова практика. Так, у рішенні Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2013 року у справі №6-43423св12 суд на підставі положень ст.1046 і ч. 2 ст.1047 ЦК дійшов висновку, що оскільки в спірному договорі позики зазначено факт отримання позичальником грошей у момент укладання договору, він є укладеним.

В ухвалі ВСС від 10 грудня 2014 року у справі №6-32382св14 суд на підставі тих самих норм дійшов висновку, що оскільки видана розписка не містить підстав отримання грошових коштів та зобов'язання про їх повернення, сам факт написання розписки про отримання грошей не може свідчити, що між сторонами укладено договір позики.

В іншій справі, ВСС встановив (справа №6-27160св14) наступне: «…розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником певної грошової суми саме в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.»

Нарешті, в постанові Верховного Суду від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14ВСУ, правові позиції якого мають враховуватися іншими судами, викладено висновок що, відповідно до згаданих норм договір позики за юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

Такий по суті висновок ВСУ підтвердив і у справі №6-1967цс15. За результатами розгляду спору 11 листопада 2015 року він сформулював правову позицію, відповідно до якої на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із ч.2 ст.1047 ЦК може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Розписка має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення й дату отримання коштів.

Найвищим судом у системі судоустрою встановлено, що за своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Позиція палати ВСУ

Аналогічну за суттю позицію, з урахуванням думки вчених, які приймають участь в роботі науково-консультативної ради при ВСУ, зайняла судова палата в цивільних справах ВСУ під час розгляду спору в справі № 6-1103цс16.  В рішенні зазначено, що суд першої інстанції, встановивши, що належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних коштів.

12 листопада 2014 року судова палата під час розгляду справи №6-166цс14підкреслила: «Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що правовідносини сторін за своєю юридичною природою не є позиковими, оскільки не доведено факт отримання коштів за розпискою в позику, тобто у власність, як це передбачено ст.1046 ЦК».

Таким чином, застосовуючи положень згаданих статей суди вищих інстанцій, з чим повністю погоджуються представники вітчизняної цивілістичної думки, вважають, що письмове застереження, яке складено чи окремо, чи в тексті договору, про завершену дію з передачі коштів позичальнику засвідчує не тільки факт такої передачі, але є моментом виникнення зобов’язання за реальним договором позики.

«Конфлікт» норм

Друге питання, яке вважаємо за необхідне підняти - співвідношення застосування деяких правових норм ЦК. В аспекті дослідження мова їде про положення ст. ст. 639 та  1046 кодексу.

Так, учасники цивільних правовідносин не обмежені в можливості реалізації свого права на посвідчення укладеного цивільно-правового договору нотаріально. Ця логіка семантично вплетена в положення ст.ст. 205, 209 ЦК. Зокрема ними встановлено, що сторони договору мають право вільно обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. При цьому, на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до ст. 54 закону «Про нотаріат», нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлено обов’язкову нотаріальну форму, а за бажанням сторін - будь-які інші правочини (в тому числі, будь-які договори).

Тобто договір позики може були укладений не виключно в письмовій формі, але й бути додатково, за вільним бажанням сторін договору, нотаріально посвідчений. У нотаріальній практиці такі випадки непоодинокі. Але треба враховувати, що відповідно до ч. 4 ст. 639 ЦК. якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом цього не вимагається, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Отже виникає розумне питання застосування чи то положень ч. 4 ст. 639, чи то ч.1 ст.1046 ЦК, які містять в собі законодавче закріплені протиріччя щодо моменту виникнення зобов’язання за договором, а саме, підтвердження факту укладення договору позики моментом реальної передачі грошей або з моменту нотаріального посвідчення правочину.

Крапки розставить теорія

На жаль, судова практика не дає відповіді на це складне питання. Дилема криється не в професіоналізмі суддів, а в специфічності цієї договірної конструкції та питанні колізії між правовими нормами, які мають однакому юридичну силу. За допомогою теорії права ми спробуємо вирішити це питання самотужки.

Колізії в праві складають суттєву проблему для належного рівня правового регулювання суспільних відносин усіх видів, не тільки цивільно-правових. Їх усунення досягається дотриманням певних правил. Одне з них полягає в дотриманні порядку співвідношення загальних і спеціальних правових норм в межах актів законодавства, які мають рівну юридичну силу.

В цивілістичній доктрині в Україні загальними нормами права  зазвичай визнаються норми, які застосовуються до всіх або більшості інститутів галузі, а спеціальні норми належать до окремих інститутів. При цьому, звертаємо увагу, що загальні норми права поширюють дію на певний рід відносин, в той час, як спеціальні - на вид правових відносин в межах роду з метою конкретизації правового регулювання з урахуванням специфіки такого виду соціальних зв’язків.

Тож правило про співвідношення загальних та спеціальних норм зазначає наступне: під час їхнього застосування до однакових фактичних обставин необхідно брати до уваги, що спеціальний закон скасовує дію загального. При цьому спеціальні норми уточнюють загальні, а загальні встановлюють засади та основоположний напрям спеціального регулювання.

Ст.ст. 639 і 640 ЦК розміщені в Розділі ІІ «Загальні положення про договір» кодексу і виступають загальними нормами цивільного законодавства. Вони встановлюють загальні положення щодо форми договорів і моменту їх укладення. При цьому, ч.2 ст. 640 кодексу поширює свою дію лише на реальні договори, тобто ті, що пов’язують момент їх укладення з фактом передачі певної речі. Такими договорами, як зазначалося, виступає договір позики.

Правове регулювання особливостей укладення цих договорів, включаючи положення про їх форму, зміст та момент укладення, передбачено в параграфі 1 «Позика» Главі 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» Розділу ІІІ «Окремі види зобов’язань» ЦК. Звідси висновок: Ст.1046 є спеціальною правовою нормою по відношенню до ст. 639 та ст. 640.

Нема коштів – нема правочину  

Застосовуючи правило співвідношення загальних і спеціальних норм цивільного законодавства,  маємо зробити висновок, що правові норми про позику підлягають пріоритетному застосуванню порівняно з нормами, які містять загальні положення про цивільно-правові зобов'язання. В частині, що не суперечить спеціальному законодавству, до позикових відносин застосовуються загальні положення про виконання зобов'язань.

Отже, приписи ч.4 ст. 639 ЦК щодо форми договору не є домінуючими і такими, що мають вищу юридичну силу, ніж норми ч. 2 ст. 640 та ст. 1046 щодо моменту укладення договору позики (моменту передачі грошових коштів).

Таким чином, системне доктринальне тлумачення згаданих статей ЦК свідчить про наступне: нотаріально посвідчений договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір позики містить в собі застереження про фактично завершене передання грошей (речей) позичальнику. За відсутності такого застереження, або іншого факту реальної передачі коштів позичальнику позикодавцем нотаріальне посвідчення цього правочину не свідчить про його укладення сторонами.

© Закон і Бізнес